Професорко Довгополова, зараз ви перебуваєте в Одесі. Буквально сьогодні вранці стало відомо, що вночі місто було обстріляно російськими ракетами. Тож наше перше запитання: як ви почуваєтеся, чи ви в безпеці?
В Україні зараз немає абсолютно безпечного місця, але в Одесі відносно спокійно. Наша армія зупинила російські війська в сусідньому місті Миколаєві. Але є загроза з моря, кожного дня ракети. Деякі з них знищує наша ППО, деякі влучають у ціль. Але одесити раді, що в нашому місті немає людських жертв.
Якою була ваша перша реакція, коли 24 лютого почалося вторгнення?
Це був шок. Ми прокинулися о п'ятій годині ранку від вибухів. Це дійсно здавалося неможливим! Так, ми всі знали про підготовку та російські війська на кордоні. Але в це неможливо було повірити, хоча ми живемо в умовах війни з 2014 року. Головою ми усвідомлювали про таку ймовірність, але душею не вірили. Однак за декілька днів, можливо, за кілька тижнів ситуація змінилася. Ми зрозуміли, наскільки потужною є наша оборона і що треба готуватися до тривалої боротьби. Багато людей долучилися до волонтерської діяльності. У нас в Одесі є чудова традиція волонтерства. Хто міг, відновив свій бізнес, трамваї ходять, кафе працюють, люди ходять на роботу. Вони намагаються жити нормальним життям і підтримувати економіку. Можна навіть квіти купити на вулиці! Багато людей були дуже здивовані, коли я опублікувала у фейсбуці фото квітів на підвіконні. Мене запитували: як таке можливо? Але це є частиною нашої відповіді на війну, тому що ми не можемо всі впасти у відчай. Ми повинні зберігати здоровий глузд, адже в цій ситуації найбільша загроза – наша паніка. Російським військовим кораблям, які ми бачимо з берега, не потрібно підходити так близько – їхні ракети можуть долетіти до нас із Криму. Судна підходять так близько, аби залякувати людей. Звичайно, коли на горизонті бачиш сім військових кораблів, спрямованих на місто, це страшно. Але ми розуміємо, що треба бути сильними й не впадати у відчай.
Як одесити підтримують один одного?
Є велике відчуття єдності та солідарності. Ми бачимо це всюди: наприклад, у наших місцевих ресторанах готують страви для територіальної оборони, актори наших театрів готують нові вистави на тему війни, а музиканти дають імпровізовані концерти з балконів і на вулицях. Це дійсно чудово, тому що ми, звісно, знаємо про всі жахливі речі, які відбувалися в Маріуполі, Бучі та інших містах України, і перебуваємо в постійній напрузі. Тому дуже важливо підтримувати один одного.
Довгополова (ліворуч на фото) та Світлана Прищенко (forumZFD Ukraine) перед Будинком профспілок в Одесі, де 2 травня 2014 року під час пожежі загинуло 42 людини.
У минулому в Одесі між різними групами суспільства була напруженість, особливо після початку війни у 2014 році. У проєкті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» ви та ваша команда за підтримки forumZFD працювали над подоланням цього розділення та створенням простору для діалогу щодо травматичних подій, таких як жорстокі сутички між протестувальниками у 2014 році. Наскільки об’єднані люди в Одесі сьогодні?
Ситуація кардинально змінилася. Наш проєкт стосувався проблем, які ми бачили в Україні, намагаючись віднайти колективну пам’ять, що містить спогади та ідентичності різних регіонів країни, показати їх як ресурс. Нині всі ці проблеми відійшли на задній план, а українське суспільство надзвичайно згуртувалось у відповідь на агресію. Люди з різних регіонів зустрічаються, тому що мільйони українців були змушені покинути свої домівки. Тож питання минулого зараз не є актуальним. Але ми зустрічаємося з новими викликами: наш проєкт називається «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». І зараз для нас дуже актуалізувався аспект «майбутнього». Це може бути інструментом стійкості та давати українцям силу протистояти агресії. Мати силу означає мати якийсь образ майбутнього. Україна потребує не лише військової та гуманітарної підтримки, нам також потрібно працювати всередині нашого суспільства, щоб знаходити ці інструменти стійкості.
Чи хвилює вас, що після війни в українському суспільстві знову спалахнуть конфлікти?
Звичайно, такий рівень солідарності можливий через воєнну ситуацію. Після її закінчення деякі проблеми повернуться. Але із цим новим досвідом ми маємо додаткові аргументи для публічних дискусій. Деякі люди в Україні боялися російськомовних міст, тому що були впевнені, що ці міста «чекатимуть на путіна». Ці аргументи використовували політичні лідери через риторику «двох Україн»: Сходу та Заходу. На їхню думку, Схід України був «проросійським», а Захід – «українським». Тепер ми можемо показати, що цей аргумент був неправильним. Подивіться на Харків, подивіться на Херсон, подивіться на ці російськомовні міста, і ви побачите, що це Україна. Навіть у містах, які зараз окуповані, люди протестують, вони виходять з українськими прапорами перед російськими солдатами. Цей досвід настільки потужний, що немає жодної можливості, щоб він якось просто розчинився через пару тижнів після війни. Я сподіваюся, що ми побачимо кінець цієї війни, тоді ми будемо працювати з громадянським суспільством для створення нового рівня солідарності. У протистоянні авторитарному режиму в Росії ми побачили реальну перспективу України: перспективу, побудовану на правах людини, людській гідності та на нашому європейському виборі. Для мене це основні поняття, які ми можемо бачити зараз і які ми будемо використовувати після війни для побудови нашої колективної пам’яті.
Війна ведеться не тільки зброєю, а й словом. Поширюється багато неправдивої інформації про історичні факти. Яка ваша відповідь як історикині?
Довгий час така риторика вважалася розмовами неосвічених людей. З точки зору професійного історика навіть не було можливості відповісти на такі абсурдні заяви. Коли путін каже, що Україна – це фальшива держава, яку придумав Ленін, я не знаю, що відповісти, бо моя перша реакція: він божевільний. Тут не існує зв'язку з реальністю. Ми не можемо дискутувати про історичні аргументи, коли їх тут взагалі немає. Тому дуже довго історики не обговорювали ці теорії. Ми вважали своїм завданням працювати в нашому академічному просторі. Особисто для мене це була проблема. Коли в 2014 році я побачила, як ці фальшиві аргументи працюють, щоб вербувати людей, змушувати їх брати в руки зброю та вбивати один одного, мені було так соромно, що я залишила академічну сферу та почала працювати з громадськими проєктами, щоб інформувати людей та створювати простір для діалогу. Коли людина без історичної освіти слухає щось по телевізору, то може подумати: «Може, це й правильно». Я усвідомила, що всі ці проблеми, які я раніше вважала академічними, насправді не були такими. Історія є потужною зброєю для маніпулювання, і з року в рік рівень маніпуляцій з боку Росії зростав.
Однією з цілей проєкту «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» було напрацювання спільного розуміння історії. Чому це важливо?
Наша колективна пам'ять лежить в основі нашої соціальної ідентичності. Вона є відображенням наших цінностей, наприклад, коли ми намагаємося пояснити, чому та чи інша історична постать важлива для нас. Минуле – це не сьогодення, усі ці події давно позаду. Але обговорювати їх важливо. Наше майбутнє залежить від цих оцінок: що ми хочемо залишити в нашому суспільстві, а що хочемо відкинути? Наше минуле є основою, на якій ми працюємо над нашим майбутнім.
Довгополова (ліворуч на фото) під час панельної дискусії. Захід став частиною проєкту «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» і відбувся у червні 2021 року в PinchukArtCentre у Києві.
Як можна продовжувати розбудову миру під час війни?
На мій погляд, обмін різним досвідом, який люди зараз набувають, створить основу для розуміння. Нині кожен з нас перебуває в певній точці або місці, і ми не маємо можливості поділитися своїм досвідом, крім особистого рівня. Після війни нам буде потрібно створювати практики та інструменти, щоб вивчати досвід інших людей – наприклад, людей, які жили на окупованих територіях, які жили в Маріуполі під час блокади, які воювали в обороні Києва, які втекли на Захід України чи в інші країни. Весь цей досвід важливий, і його потрібно презентувати після війни. Ми зберемо ці історії та покажемо, як ми вистояли в цій ситуації. Я впевнена, що це може бути інструментом примирення. Можна вдатися до різних видів діяльності: публікацій, проєктів усної історії, просторів для діалогу, театральних вистави… Усі ці практики можна використовувати.
Тож попереду на вас чекає багато роботи.
Так, звичайно. Ми вже почали: наприклад, з командою нашого проєкту «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» та експертами ми публікуємо інформацію на такі теми, як захист культурної спадщини або Кримінальний суд у Гаазі. Це важливо, адже коли ми розуміємо, що за ці злочини карають, це може допомагати долати біль. Міжнародне право – дуже складна галузь, тому ми бачимо потребу «перекладати» деякі повідомлення мовою, яку люди можуть зрозуміти. Ми пояснюємо, наприклад, про міжнародні суди щодо геноциду та воєнних злочинів, а також почали публікацію матеріалів про кримінальне переслідування пропагандистів. Коли путін говорив про «остаточне розв'язання українського питання», ми пояснювали сенс цієї риторики та вказували на історичні паралелі. Також ми підготували матеріали про такі історичні справи, як Нюрнберзький процес чи геноцид у Руанді. Важливо, щоб люди бачили шляхи, за допомогою яких можна досягти справедливості. Ми вирішили публікувати короткі матеріали, але на постійній основі. І реакція показала, що людям справді потрібна така інформація – важливий матеріал для рефлексії.
Чи є щось, що ви хотіли б сказати нашим читачам у всьому світі?
Для нас в Україні дуже важливо показати іншим країнам, що ми люди, які прагнуть створити вільну та незалежну державу. Ми хочемо бути помітними. Наведу лише один приклад: наукові центри Європи довгий час ігнорували сферу україністики (Ukrainian Studies). Часто вони пропонують русистику (Russian Studies), а потім щось абстрактне про Східну Європу, щось розчинене в російській сфері впливу. Важливо оновити цю картину, тому що Україна дуже відрізняється від Росії – і так було протягом багатьох століть, а не лише після розпаду Радянського Союзу. У нас є своя чудова культура. Я сподіваюся, що після війни Україна знайде своє місце на карті європейської культури та політики.
Оксана Довгополова поспілкувалася з Ханною Зандерс (forumZFD) 8 квітня 2022 року.
Оксана Довгополова – історикиня, професорка філософії Одеського національного університету. Сфера її наукових інтересів – філософія історії та дослідження пам’яті. З 2014 року брала участь у діалогових заходах в Одесі, а згодом ініціювала діяльність у публічному просторі в проєктах з неформальної освіти та примирення суспільства в контексті колективної пам’яті в Україні. Співпрацювала з музеями та закладами культури Одеси, Києва, Гданська та Мелітополя. За підтримки forumZFD Оксана Довгополова та її колега Катерина Семенюк створили проєкт «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», платформу культури пам’яті, яка проводить освітні та дослідницькі заходи, а також публічні події для того, щоби залучити якомога більше людей до роботи з минулим.